Чикаго — це економічно розвинений мегаполіс, у якому працює велика кількість компаній і є безліч можливостей для ведення бізнесу. З моменту його заснування тут функціонували товарні та продуктові ринки. Насамперед їхнє поширення нерозривно пов’язане з гарною транспортною мережею та близькістю міста до продуктивних сільськогосподарських угідь. У найближчих околицях старого Чикаго вирощували кукурудзу, пшеницю, розводили свиней. Таким чином, великі обсяги сільськогосподарської продукції змушували комерційні спільноти використовувати свою винахідливість для тимчасового зберігання і подальшого експорту цих товарів на внутрішні та міжнародні ринки, пише chicago1.one.
Зерновий бізнес
У 1847 році було завершено будівництво каналу Іллінойс-Мічиган, а в 1848 році відбулося його відкриття. Це послужило поштовхом до створення Чиказької торгової палати. Однак пропрацювала вона недовго, оскільки в 1850 році її реорганізували у зв’язку із законом, що регулював діяльність палат, який ухвалила Генеральна асамблея штату Іллінойс у 1849 році.
На той момент у Чикаго був поширений зерновий бізнес. Міські підприємці почали обробляти зерно насипом, а не в мішках, як це було раніше. У 1850-х роках вони отримали національне визнання, адже на постійній основі пропонували свою продукцію за конкурентоспроможними цінами.
Торгівлю зерном зміцнила Торгова рада, запровадивши спеціальні правила сортування зерна. Незабаром законодавчі збори штату визнали норми поводження із зерном, що посилило суперечки між торговцями. Під час громадянської війни інтендант робив закупівлю товарів за контрактами, які створювали ринок опціонів «продавця» і «покупця» на майбутнє постачання товарів. До кінця 1870-х років опціони перетворилися на ф’ючерсні контракти.
Торговці реалізували зерно за готівку й отримували хорошу плату за задоволення запитів покупців. Спекулянти здійснювали покупки й продажі, лише тільки коли це було вигідно.
Занепад торгового ринку
Наприкінці XIX століття чиказький ринок зерна став одним із провідних у світі. Хоча Торгова палата була домінантним ринком за кількістю членів і обсягом торгів, у Чикаго також існували дрібніші, але не менш впливові ринки. Під час Першої світової війни представники міських товарних ринків працювали в урядових агентствах, створених для закупівлі, опрацювання та розподілу продовольчих запасів країни. Федеральні чиновники встановили сорти пшениці, кукурудзи, вівса, а також вели пильний контроль над торгівлею. Восени 1918 року іноземні уряди отримали доступ до зернових запасів країни. Їхня діяльність повністю порушила роботу зернового бізнесу і призвела до федерального регулювання товарних ринків.
У 1920-х роках життєздатність міського зернового ринку була підірвана падінням цін на сільськогосподарську продукцію, субсидуванням експорту зерна. Фермери намагалися впоратися з усім цим і домоглися лише ухвалення закону про сільськогосподарський маркетинг у 1929 році.
У 1941 році федеральний уряд запровадив контроль над цінами й конфіскував сировинні товари, що відклало торгівлю ф’ючерсами до кінця війни. Наприкінці XX століття чиказькі товарні ринки перетворилися на ф’ючерсні біржі, і їхнє становище на світовій арені вже не було провідним.
М’ясопереробка, пекарні та багато іншого в Чикаго
Ще коли Чикаго було невеликим поселенням, у ньому виробляли харчові продукти для власного та регіонального ринку. Багато дрібних виробників харчовини постачали свою продукцію різним етнічним громадам міста. Серед найважливішої було: м’ясо, алкогольні напої, випічка, солодощі.
У міру розвитку міста, м’ясопереробка стала важливою галуззю. Скотобійня Арчибальда Клайборна, зведена в 1827 році в межах міста, забезпечувала місцеві ринки м’ясом. Ще одна скотобійня Джорджа Доула, заснована в 1832 році, не тільки обслуговувала місцевих жителів, а й почала упаковувати м’ясо для судноплавної торгівлі на озері Мічиган. Так і зародилася індустрія пакування м’яса. Незважаючи ні на що, продажі місцевим клієнтам дозволяли виробникам виходити на міжнародні ринки.
Кондитерські компанії працювали за подібною схемою. Згідно з дослідженнями за 1857 рік, відомо, що в Чикаго функціонувало 46 кондитерських, 7 з яких були великими виробниками з оптовими ринками. Варто зазначити, що до кінця XIX століття місто стало найбільшим виробником цукерок у США.
Виробництво і збут молочних продуктів завжди були локальними. У 1911 році в Чикаго налічувалося близько 1200-1500 дрібних торговців. Джеймс Крафт був одним із них, його завод спеціалізувався на виготовленні сиру й розташовувався на Волтер-стріт.
У міру зростання населення, у місті збільшувалася кількість виробників харчових продуктів, а їхні товари змінювалися залежно від етнічної приналежності. Наприклад, німецькі іммігранти виготовляли й продавали пиво і соління. До середини XIX століття в Чикаго було 4 склади солінь та 14 виробників оцту, які обслуговували клієнтів.
Не менш важливими були пекарні, у 1861 році їх налічувалося у місті 59. Більшість пекарів носили німецькі прізвища, що свідчить про великий приплив вихідців із Центральної Європи. На початку XX століття серед відомих пекарів, які продавали продукцію на міському ринку, були Мері Енн, С. Розен. Італійські пекарні розвивалися за точно такою ж схемою. Коли в 1960-х роках інтерес до італійської кухні поширився по всьому Чикаго, хліб наслідував його приклад. Пекарня «Гоннелла», заснована в 1886 році, стала найбільшим виробником італійської випічки в Чикаго.
Формування продуктового ринку, пов’язане з етнічними групами
Прибуття в місто різних етнічних груп призвело до того, що на місцевому ринку з’явилися нові харчові продукти. Іммігранти зі Східної Європи започаткували власні вподобання в їжі. Компанії зі Східної Європи Vienna Beef і David Berg пропонували покупцям єдині в Чикаго хот-доги з цільної яловичини. Slotkowski Sausage Company – виготовляла «польські» сосиски.
Місцеві ринки підтримували розподіл харчових продуктів. Найстарішою системою були ринки просто неба і вулична торгівля «від дверей до дверей». Ринок на вулицях Лейк-стріт і Стейт-стріт у 1848 році був замінений муніципальним павільйоном, побудованим у центрі Стейт-стріт. До 1850 року під тиском містян звели ще 3 ринки в районі Луп. Незабаром відкриття магазинів ознаменувало кінець центральних ринків, за винятком великого ринку просто неба на Максвелл-стріт, який процвітав з 1890-х до 1980-х років. Популярність магазинів можна пояснити тим, що вони краще орієнтувалися на вподобання місцевих етнічних спільнот і швидко стали основною системою збуту харчових продуктів місцевого виробництва. Попри це, після Другої світової війни на зміну їм прийшли супермаркети.
До 1990 року багатоцільові ринки домінували в продовольчому бізнесі Чикаго. Важливо зазначити, що вони залежали від національних і фірмових брендів і продавали переважно свіжі хлібобулочні вироби. Тому місцеві виробники ковбасних виробів, м’яса, солодощів обирали невеликі магазини як основні мережі збуту.
У 1980-х роках зростальний інтерес до свіжих і якісних продуктів призвів до появи в Чикаго фермерських ринків. Протягом сезону фермери привозили свою продукцію на вантажівках і продавали в різних місцях по всьому місту. На площі Дейлі в самому центрі міста з’явився щотижневий фермерський ринок, а за ним ще кілька в різних районах. У 1999 році в Чикаго відкрили популярний Green Market, де продавали виключно органічні продукти.